Про можливості видобутку солі в Одеському регіоні

Про багатство Одеського регіону насправді можна складати легенди. Які тільки запаси у нас не зустрінеш! І черепашник, і нафту, і газ, і звичайно, сіль. Колись видобуток солі був одним із найпопулярніших і найприбутковіших промислів у нашій області. Більше на odesa.name.

З приходом сучасного часу соляні родовища в нашому регіоні нікуди не поділися, і вони можуть бути використані для продовження соледобичі. Особливо гостро це питання постало під час російсько-української війни, коли в Одеській та інших областях почалися проблеми із сіллю.

Детальніше про одеські соляні родовища та можливість солевидобутку в нашому матеріалі з посиланням на suspilne.media, 048.ua.

Одеське родовище солі

Одеська область є територією, де є кілька соляних родовищ. І вчені з Одеського національного університету імені Мечникова стверджують, що там цілком можливо організувати солевидобування.

Так, за словами Володимира Кадуріна, професора кафедри загальної морської геології та палеонтології Одеського національного університету імені Мечникова, неподалік Ізмаїла є родовище солі. Але перед тим, як почати солевидобування, потрібно зайнятися будівництвом шахт.

Вчений зазначив, що своїм великим родовищем славиться Закарпаття, але там видобуток припинено. Хоча солі там дуже багато, тому простій такої багатої зони є неприпустимим. Проте неподалік Ізмаїла є соляне родовище, яке за розмірами зовсім не поступається Закарпатському. Всі геологічні відомості про нього міститься на балансі Державної комісії із запасів.На даному родовищі можна почати видобуток, але там потрібно провести відповідні роботи для розробки.

Куяльницький солевидобуток

В якості резервного запасу солі одеські вчені пропонують використати Куяльницький лиман.

Згідно з науковими даними, багато років тому на території лиману було зроблено маленьку лагуну, яку згодом наповнили водою. Потім вода звідти випаровувалась сонцем і це призводило до виникнення солі.

За словами Володимира Кадуріна, солевидобування в районі Куяльника відбувалося протягом багатьох років, а наше місто було великим постачальником солі. Коли з Куяльником почалися проблеми, й він почав пересихати, сіль буквально тоннами лежала на лиманському березі.

В Одеському університеті збереглися навіть зразки великих сольових кристалів.

Що стосується сучасних технологій водовипаровування та одержання солі, то вони також існують. Але вони є енерговитратними.

Шкідливість для заповідника

Вчені вважають, що якби Ізмаїльський район вирішив відкрито зайнятися солевидобутком, це стало б нести значну загрозу Дунайському біосферному заповіднику. А шахтний спосіб солевидобутку є нешкідливим упродовж п’ятнадцяти-двадцяти років. Адже найбільш нетравматичним способом солевидобування є шахти. Але після завершення видобутку шахту обов’язково потрібно заповнити вологим піском. Тому, що, якщо в ямі залишити воду, вона розчиняє всю сіль.

Коли потреба була відсутня

Крім того, виявляється, що раніше не було потреби в солевидобутку на території Одеського регіону. І це легко пояснити.Адже, коли активно працювали соледобичі в Бахмуті та Слов’янську, використання одеських родовищ було непотрібним. Тому їх перевели в статус резервних.

Актуальність питання

З початком російсько-української війни питання використання одеських родовищ солі стало надзвичайно актуальним. Вся річ у тому, що воєнні дії повністю зупинили роботу на виробництві “Артемсіль” (вона є єдиною в нашій державі, яка займається виготовленням солі). Це спричинило те, що з полиць одеських магазинів повністю зникла сіль.

Попри те, що експерти з перших днів “сольового дефіциту” заспокоювали громадян, і запевняли, що проблему буде вирішено за допомогою імпорту, ажіотаж навколо цього питання був неймовірним. А оголошення про те, що солі немає, одесити могли бачити навіть на одеському Привозі.

Трішки історії

Говорячи про можливості солевидобутку в Одеському регіоні, варто згадати історію цієї галузі. В нашій області вона розпочалася з території сучасного Національного природного парку “Тузловські лимани”.

Так, за словами Івана Русєва, керівника природного парку, після того, як завершилася російсько-турецька війна 1812-го, на Бурнасі, Алібеї та Шаганах (лимани Одещини, які утворюють так звану Тузловську групу) розпочався активний період соляного промислу. При цьому царським урядом було встановлено жорсткий контроль за солевидобуванням.

Сольові промисловці отримували від спеціального Управління, а в Аккермані з них стягували акциз для того, щоб вони могли вивозити стратегічний товар із Бессарабської губернії.

Сіль активно добувалась у зоні лиману Бурнас, і згодом це призвело до виникнення села Тузли.

Його заснували наприкінці вісімнадцятого століття кочуючі чабани, які пасли своїх отар поруч із місцем, де розташовувалися солеварні. Цей факт став вирішальним під час присвоєння назви селу. Адже воно пов’язане зі словом “туз”, що в перекладі з тюркської означає “сіль”.

Щоб керувати промислом з видобутку солі, створили відповідну Контору. Тому Тузли на початку дев’ятнадцятого сторіччя називали Конторою. У цьому населеному пункті згодом збудували церкву.

В Бессарабському Соляному Управлінні був озерний інженер-доглядач. Спочатку цю посаду надали греку Стратію Калфу. Він згодом вийшов у відставку та став жити на території Аккерману. Пізніше йому присвятили назву одного з мисів, що розташовані на території “Тузловських лиманів”. А місце, де колись відбувався солевидобуток, місцеве населення назвало “Сільпромом”. Але про колишній промисл нагадує лише наявність просолених стовпчиків.

Робота, пов’язана з солевидобуванням було важким і виснажливим. Рано-вранці робітники виїжджали на озеро й за допомогою лопат відколювали шматки солі. Далі треба було вилами підняти її з води та закинути на візки. Там сіль обсихала, потім її звозили на середину ділянки, де вона тверділа, формуючи “горби”.

Через солону воду, в якій з самого ранку робітники стояли під виснажливою спекою, на тілі утворювалися рани, а важка праця сильно підривала здоров’я. Оплата була неймовірно низькою. На солевидобуток, утримання управління та приміщень скарбниця витрачала по два срібники. І це при тому, що сіль із казенних запасів продавалася по двадцять сім срібників за пуд.

Таким чином, кожен мільйон пудів солі приносив скарбниці двісті п’ятдесят тисяч карбованців чистого прибутку. А от працівникам за їхню важку працю платили буквально копійки. Згодом солевидобування перейшло до приватних підприємців. І ця галузь почала поступово занепадати, припиняючи своє існування як бізнес.

За словами Івана Русєва, в двадцять першому столітті місцеве населення іноді збирає сіль із Тузловських лиманів для своїх потреб. А ось промисловому значенню такого природокористування судилося залишитися далеко в минулому. І це дуже прикро. Адже, маючи такий багатий запас солі, Одеський регіон міг би відновити солевидобуток. Тим більше, що зробити це не так уже й складно. А ось економічна та практична цінність цього процесу була б дуже відчутною як для Одещини, так і для загалом для всієї України.

Фото: Facebook/Олена Оделіна, vgorode, wikipedia, 048.ua

Get in Touch

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.