У середині 19 століття, коли межі Одеси навряд чи доходили Куликова поля і того місця, де з часом виникли вокзал і трамвайне депо, на околиці міста з’явились майстерні з ремонту рухомого складу поїздів. З часів майстерні стали основним підприємством Одеської залізниці.
У 1923 році головні залізничні майстерні були перейменовані на Січневі залізничні майстерні – на честь 5-ої річниці повстання, яке відбулося в Одесі в січні 1918 року. У такому статусі підприємство, розташоване поруч із полотном залізниці, працювало до 1930 року, після чого стало кранобудівним заводом. Більше на odesa.name.
Праця у роки війни
Колектив “Январки”, як називали у місті завод, постійно посідав перші місця серед підприємств промислової Одеси. Своїх позицій вони не залишили у дні оборони міста від фашистів влітку та восени 1941 року.
Саме з цехів “Январки” вийшли кілька десятків саморобних танків. Звичайні трактори, закуті в міцну броню, викликали страх у ворога і серйозно били його. Стальний “одяг” кранобудівникам постачали судноремонтники заводу імені А. Марті.
У той же період частина потужностей підприємства була переорієнтована на випуск мінометів, протитанкових рейкових перешкод, названих у народі “їжаками”, та іншої оборонної продукції.
Тієї гарячої пори заводом керував 32-річний інженер Олександр Миколайович Лікутін, який прийшов на цю посаду за півтора місяця до початку війни – у середині травня 1941 року.
Попри досить молодий вік, цей ініціативний інженер-господарник зміг у найкоротші терміни освоїти виробництво та управління заводом. У дні оборони міста він організував та досяг максимально оперативного виконання замовлень Одеського оборонного району.
Враховуючи внесок заводу в оборону міста, командування ООР нагородило О.М. Лікутіна цінним подарунком. Його навіть представили до найвищої нагороди СРСР, але чиновники у Москві значно знизили оцінку внеску заводу та його керівника. У результаті Олександра Миколайовича було нагороджено орденом Червоної Зірки.
Мирне кранобудування
У звільненій від фашистів Одесі завод одним із перших розпочав випуск своєї продукції: самохідних кранів вантажністю до п’ятдесяти тонн. Конструктори та технологи підприємства зробили модернізацію конструкції залізничного крана вантажністю 25 тонн, значно знизивши його вагу.
Продукція тих років виставлялася на міжнародних форумах в Ізмірі, Дамаску, Відні, Пекіні та інших містах.
Надалі завод не припинявся нарощувати темпи виробництва. Його найкращі працівники отримували різні заохочення від міста та держави, а токар В.І. Чербаєв став почесним громадянином Одеси.
У 1980-ті роки завод змінив свою назву на Краян. На жаль, хвилі приватизації та недбалого ставлення до промисловості міста торкнулися найстарішого підприємства Одеси. Завод згодом перестав працювати, а потім зовсім зник з індустріальної карти міста.
Негативний екологічний ефект виробництва
Являючи собою підприємство циклу важкого машинобудування, на початку 2000-х років “Краян” опинився серед виробників-лідерів із забруднення довкілля. Діяльність заводу сприяла викидам в атмосферу окису вуглецю (чадний газ), діоксиду сірки, пилу, оксиду азоту. Саме ці речовини через високу токсичність особливо негативно впливають на стан забруднення повітря у місті.
У середині зазначеного періоду жителі прилеглих кварталів неодноразово зверталися до керівництва заводу із вимогами встановити спеціальні фільтри на труби, з яких постійно виділявся їдкий дим. Ці звернення залишилися без реакції, як і прохання перенести вугільні склади далі від житлового району. Як показав час, не допомогли й органи правового нагляду.
На жаль, створенню екологічної напруженості на заводі та сусідніх кварталах сприяли пожежі, що на ньому мали місце. Час від часу занедбані цехи ставали непридатними, а дерев’яні конструкції спалахували. Звичайно, саме по собі дерево не завдає стільки шкоди, скільки конструкції, просочені спеціальними речовинами проти гниття та впливу комах. Але саме вони багато разів ставали об’єктами пожеж.
