Перші звалища відходів життєдіяльності молодого міста з’явилися поза його межами, де через десятки років виникла жвава магістраль – Люстдорфська дорога. Звалище з’явилося поверх так званої чумної гори, що виникла після жахливої епідемії чуми 1812 року. Трупи звозили до братської могили, а зверху засипали землею. Поступово Чумка, як почали називати ту рукотворну гору, обросла значним кожухом зі сміття. У ті далекі роки сміття стало захисним шаром, через який, як вважали, не зможуть пробратися смертоносні чумні бактерії. Більше на odesa.name.
Чумка: від місця поховання до станції “швидкої допомоги”
Коли реальна загроза заразитися чумою спала, на гору потягнулися стариків-ганчірники. Метр за метром вони ґрунтовно прочісували пагорб, сподіваючись знайти щось варте. Померлих від чуми найчастіше ховали не лише в заразному одязі, а й із коштовностями, які були на них.
Поступово “комерційний” інтерес стариків до пагорба зник, а на ньому виникла автобаза санітарного спецтранспорту.
У період полювання стариків за скарбами Чумки були зроблені перші спроби сортувати сміття, яке звозили з усього міста. Коли цей процес перестав піддаватися контролю, у місті заговорили про спеціальні печі для спалювання сміття. Це відбувалося не на рівному місці. Справа в тому, що близько сотні підприємств зі спалювання сміття вже працювали у Великій Британії. Саме цим займалися “деструктори” (від французького detruire – знищувати, руйнувати) – печі, адаптовані під ці процеси. На початку 1900-х років було вже близько сотні підприємств такого профілю. Вони працювали як у великих містах, так і середніх. Це дозволило стати Британії лідером галузі знищення сміття.
Перші очисні проєкти
Повернемося все ж таки до Одеси. Дев’ятого березня поважні городяни змогли почути доповідь інженера Василя Зуєва на тему вилучення та подальшого спалювання “твердих будинкових покидьків”. Тема повідомлення була дуже актуальною, тому Одеса гостро потребувала появи деструктора. Її район Пересип знаходився у катастрофічних умовах – уже тоді. Преса не відгукувалася як про “суцільне звалище місце”, куди звозилися відходи як побутових споживачів, так і ті, які виробляли суб’єкти міського господарства.
Ситуація посилювалася тим, що цей район міста був насичений промисловими підприємствами, які не соромилися позбавлятися відходів, минаючи юридичні підстави для цього. І, нарешті, з часів сміттєзвалище розрослося настільки, що до 1905 року воно стало виходити за межі території Одеського повіту.
У 1905 році з’явилося повідомлення у тому, що піклування району Пересипи звернулися до “новим винаходам у сфері утилізації відходів”. Було ухвалено рішення влаштувати деструктори, на які була вся надія позбавити Пересип від маси, яка гниє, розкладається та забруднює навколишнє середовище.
В цілому, піклування Пересипу розглядало сміттєспалювальну піч як елемент покращення якості життя на довіреній території. Крім того, було намічено перспективу отримання від спалювання відходів тепла, здатного висвітлювати місто та приводити в рух різну техніку.
Отже, в Одесі намагалися знайти кошти на будівництво заводу зі знищення сміття. У 1903 рік голосний міської думи Петро Климович висунув ідею пустити плату, що стягувалася з приватних осіб за складування будівельних матеріалів на тротуарі, для будівництва “деструктора” на Пересипу. Були й інші спроби очистити місто. Однак вони не мали успіху і всі турботи перейшли в зону відповідальності вже нової влади, яка встановилася в місті в 1920 році.
Використано матеріали сайту УСІ-онлайн
