Північно-західна частина басейну Чорного моря та низов’я Дністра та Дунаю, які розташовані на Одещині, характеризуються великою кількістю видів риб, розподілених між 34 сімействами. Частина цих представників іхтіоміру занесена до Червоної книги. Більше на odesa.name

Вилкове: турботи про збереження рибного світу

Вилкове та його острови, здебільшого рукотворні, є особливим об’єктом інтересів екотуристів. Перші поселенці, якими були старообрядці-липовани, розчищали дунайські канали-ерики, підіймали із дна густий мул і виліплювали з нього самі острови. Потім на них будувалися будинки з верби та очерету. Очерет використовувався також для обігріву будинків. Той самий мул служив для “виліплювання” городів і садів.

Особливим же надбанням липован була риба. Разом із збиранням ягід, яблук та винограду, роботою на пасіках, рибний промисел став визначати ритм перебігу життя вилківчан. Крім їстівної цінності, риба давала необхідний продукт – жир, який слугував для освітлення житла.

Жителі Вилкового не лише споживали рибу, а й намагалися займатися її розведенням. 1890 року в Дунай було випущено півмільйона мальків вугра. Попри це, ловити та їсти вугрів заборонено. Насамперед цей екземпляр іхтіосвіту занесений до Червоної книги. Порушення заборони веде до накладення санкцій з боку церкви. Місцеві священники призначають як спокуту прочитання сотні молитов.

Для вилківчан вугор, виноградна гадюка, як його називають у цих краях, став природним символом. Стосовно цього виду є деяке послаблення. Якщо рибка запливла близько до будинку, її ловлять і готують. У таких випадках жодних заборон не працює.

Традиція приготування рибних страв у вилковських липованах формувалися і вдосконалювалися протягом кількох століть. До відвареної та смаженої риби додалися згодом такі складні страви, як рибальський борщ “на сторчак”, котлета з судака по-вилківськи, плов з вугра та інші.

Розведення коропа та товстолобика

1970-ті роки були відзначені створенням у районі міст Ізмаїла та Вилкового, про яке йшлося вище, спеціальних ставків для розведення риби. У перші роки в них вирощувалась кількість риби, достатня для заможного життя місцевого рибницького колгоспу. Ставки цього господарства, яке працювало на північний захід від української Венеції (так у народі та пресі називають Вилкове) вирощували та відловлювали понад три з половиною тисячі тонн коропа та до двох тисяч тонн товстолобика щорічно.

Село Червона коса розташоване біля дельти Дністра. Там у 1978 році були введені в дію ставки, метою яких стало розведення та доведення до промислових обсягів поголів’я коропа та товстолобика. Вже 1980 року було отримано 2342 центнери товарної риби, 1981 р. – 4885. За перші тринадцять років (з 1980 по 1993 роки) пік виробництва було встановлено 1990 року, він становив 7543 центнери, тобто майже втричі більше, ніж на самому початку. Середньорічна продуктивність за той же період становила 5825 центнери. Щороку кількість коропа перевищувала кількість товстолобика.

Фахівці, які вивчали рибне виробництво в районі Червоної коси, зазначали, що місцеві ставки були розташовані в ідеальних умовах, їх ложем були корінні ґрунтові лучні породи, а не плавні, що гниють, із сірководнем і метаном, який вони витікають. Ці обставини дозволили вирощувати на ставках Червоної Коси досить багато риби в перші десятиліття після їхнього будівництва.

Через деякий час було зроблено спробу створити ставки на території Молдови, на південь від прикордонного села Паланка. Як локація були обрані місця традиційних нерестовищ коропа. На жаль, після будівництва вони не пропрацювали і кількох років, були закинуті в 1999-2000 роках. Згодом їх щільно покрили очерет і рогоз вузьколистий.