У далекі часи, коли рівень води в річках був досить високим, люди не замислювалися, наскільки це небезпечно для навколишніх поселень. Втім, це зовсім не заважало чумакам вирушати за сіллю в ті місця, які пізніше стали Куяльницьким та Хаджибейським лиманами. Все це було можливим, коли Хаджибейський лиман становив із Чорним морем єдине ціле. Більше на odesa.name.
Що стало поштовхом для будівництва дамби
Приблизно наприкінці 1880-х років у життя лиману та його тваринного світу втрутилися люди. Сюди стали відправляти стічні води, оскільки рівень лиману був нижчим за морський.
На початку тридцятих років 20-го століття скидання стічних вод з полів зрошення привело до опріснення лиману.
Ще однією проблемою 20-го століття стало підвищення рівня води у лимані. Спостерігаючи цю картину, керівництво Одеси ухвалило 1932 року рішення про негайну споруду дамби. Її основним призначенням стало сприяння безпеці навколишніх сіл від повені. Водночас цю інженерну споруду вирішили використати як дорогу, яка потім з’єднала Пересип з основними шляхами з Одеси вглиб України.
Перша дамба була не збудована, а насипана. Це був терміновий захід, реалізований без жодних креслень і планів. При будівництві використовувалися палі з дерева, які занурили в мулистий та піщаний нанос. Потім були насипані ґрунт, каміння, пісок. Простір вздовж урізу води засипали гранітом. Споруду, яка з’явилась, навряд чи можна було назвати дамбою. Але й цього вистачило на той момент, щоб дати бій стічним водам, що розбушувалися та які підняли рівень води на два метри вище за норму.
Поки насипна дамба виконувала свою роль, інженери-гідротехніки вирішили збудувати канал “лиман-море”. Війна, яку розв’язав проти нашої країни Гітлер, змусила відсунути плани на невизначений термін.
Свій внесок у долю захисних споруд, покликаних захищати наше місто від затоплення водою, зробив румунський окупаційний режим. Річ у тому, що, залишаючи місто, радянські війська у трьох місцях підірвали дамбу, внаслідок чого води затопили поля зрошення та Пересип.
Не було жодної гарантії, що вода не піде далі, тому румунська влада вирішила відновити греблі. Це був не стільки інженерний, скільки політичний захід, який мав за мету продемонструвати турботу представників “нового порядку” про населення міста, що залишилося. Румуни, як змогли, відновили гідротехнічну споруду та прорили канал для відведення води у море. Її рівень у лимані знизився, чому також допомогла посуха низки повоєнних років. Згодом “румунський канал” почав заростати, а пізніше був частково засипаний під час забудови району.
Як змінювалась дамба
Паралельно зі зведенням багатоповерхових будівель у селищі Котовського, яке розташувалося недалеко від проблемного місця, давалися взнаки лиманські води. Їхній рівень зростав рік у рік. Коли він став критичним, наприкінці 1960-х років інженери-гідротехніки звели комплекс споруд “лиман-море”. Тоді ж дамба знов стала одним із фрагментів Об’їзної дороги. Останній крок був зроблений без урахування низьких здібностей дамби витримувати постійне переміщення нею важких вантажних автомобілів.
У 1996 році лиман знову потривожив спокій навколишніх районів. Після чергової зливи рівень води став вищим за дамбу, під натиском водяної маси в ряді місць відбулося усунення гранітних плит.
Все це не залишилося поза увагою і дамбу почали зміцнювати всім, що потрапляло під руку: шматками стін та перекриттів знесених будинків, бетонними плитами та іншими відходами.
У 2003 році в Одесі та області була дуже снігова зима, яка змінилася рясним паводком. І знову звернули увагу на дамбу. Щоб хвилі не били через її огорожу, стіни інженерної споруди зробили вищими. Саму дамбу знову абияк упорядкували, але в процесі цієї роботи виявилося, що під дорогою знаходиться рідкий бруд замість твердого ґрунту. Проте небезпечний сигнал пролунав знову і місцеві жителі стали постійно вимагати від керівництва міста та області капітально відремонтувати дамбу. Адже під загрозою затоплення опинилося близько тридцяти тисяч мешканців, залізниця, автомагістралі, промислові підприємства, зокрема нафтопереробний завод.
